Шота

Палку бегонію вогню носити в серці я не в змозі...
Царице, витязь твій віднині служитиме лише Христу.
Наш караван вже сьомий день курить в дорозі.
Ген ятаганом зблиснув місяць на мосту.

І кінь мене несе вперед... Вперед за скелі, мури...
Не словом явленим, а Логосом Благим
Я проведу і вас крізь війни і тортури
У Храм Хреста. В Єрусалим.

 

 

Марiя Магдалена

Була приречена, чекала смерті я...
Вже перші камені мені під ноги впали.
Ось-ось ота скажена течія
Розтрощить вщент Марію із Магдали.

Та Він прийшов. І подивився в вічі.
І до життя нового відродив.
І душу вивів з темряви. І двічі
Любов свою, як полум’я, явив.

Не полум’я, що нівечить і нищить.
А світло, що освячує серця.
До нього піднімається найнижчий,
Як піднялася грішниця оця.

 

 

Симон

Я був непевним, грішним, як і ви...
Та Він поклав мені у руки камень віри.
Тепер несу Його, свої офіри
І більше не схиляю голови
А ні перед осатанілим страхом,
А ні перед владикою земним.
Гординя, зброя, золото – все прахом,
Все в світі меркне перед Ним.
Як я колись тягнув рибальські сіті
І радісно дивився на улов,
Так Він мене підняв... І в цьому світі
Віднині житиме Прощення і Любов.

 

 

Симеон Богоприімець

Винагорода чи спокута

незліченні мої літа?..

Душу знов охопила смута:

а чи з’явиться зірка ота?

Чи наснилось мені одкровення,

Що колись почув на ріці?..

Провидіння, а чи будення –

Давній перстень на правій руці?

А чи вистачить сил чекати,

Коли війде в спаплюжений Храм

Пресвятая Марія Божа Мати,

Щоб дитя освятить і віддати

Всім гріховним оцим серцям?..

Та ось звершилось! Боже Правий,

Тебе тримаю на своїх руках...

Я – кінва, я – старозавітний прах,

Я – свідок Янгольскої Слави...

Сей – Світло, Сей – єси Спасіння

Перед лицем усіх людей.

По всіх світах Його насіння

Зросте...

В ту ж мить

         побачив Вічність

                                іудей.

 

 

В Єрусалим... В Єрусалим...

Ходу відтак не зупиняти.

Я був сліпим. Тепер за Ним

Ледь-ледь встигаю... Зняті лати...

Який я з того маю зиск?!

Розтанули вогні Дамаска...

Розтанув меч мій, наче віск...

А Він іде... Моя поразка!

Прости, святий Єрусалим!

Простіть, брати, мою провину!

Віднині послухом своїм

Служитиму Отцю і Сину!

І Дух святий веде мене,

Веде до Риму від Сіону

З любов’ю вічною, до скону...

Хай вас вона не промине!

 

 

 

О брати мої, сестри, люде!

Знову був мені глас Творця:

Зійде полум’ям земле оця,

А Ізраїль в полоні буде,

За полуду в очах, за гріх.

Тож розсиплеться, як горіх,

Піде прахом Єрусалим.

Що поробиш – і я за ним...

Це я бачу... І це – не примари.

Це вам лячно. А то вам – сміх.

Але після Господньої кари

Прийде Той, хто спасе усіх.

І наситяться стомлені душі,

Як вином молодим міхи,

Хай простяться мої гріхи,

Хай, як дощ рясний після суші,

Слово Боже збентежить вас...

Страшно жити, страшніше – мовчати

В цей тривожний скорботний час!

Я, поставлений Богом на чати,

Винен вас не карати – навчати,

Доки в серці вогонь не згас...

 

 

В Старому місті я, посеред краєвида:

Диск місяця над баштою Давида,

Рехавія, жасминами повита,

Церков на Єлеонській пишна свита,

А нижче – Гетсиманія, як тінь

Апостольських служінь та потрясінь.

Густіє ніч, як в те число нісана,

Коли Його молитва осіянна

Творилася над чашею буття…

Та варта йде, і півень кукуріка,

І та ж мене охоплює велика

Любов до богоданного життя.

Дивлюсь на світ… і плачу, як дитя.